Малин Інформ

Роман Федько: «Незалежно від того, де ти служив, від освіти, життєвих поглядів, для бійця, який був на війні, ти — брат, як і він для тебе»

Починаючи з 2014 року, 14 жовтня в нашій державі відзначається День захисника України. З нагоди цього свята ми вирішили поспілкуватися з людиною, яка пройшла Майдан та війну на Сході України. Це — боєць батальйону «Правий сектор», історик Роман Федько. Він народився на Львівщині, однак навчався в Малині у школі № 3, закінчив Малинський лісоколедж та Національний університет імені Тараса Шевченка, де й захистив кандидатську дисертацію. Пан Роман виявився дуже цікавим співрозмовником, який може точно висловитися про проблеми та виклики, які нині постають перед нашим суспільством. На жаль, час нашої розмови був доволі обмеженим, тому мені не вдалося поставити й половини запитань, які планував. Та все ж ми встигли поговорити про війну, про реабілітацію наших військових, про причини того, чому в Україні не відбуваються зміни, а також зачепили проблему українського інформаційного простору.

 

«ЗА ТРИ МІСЯЦІ КОМУНІСТ СТАВ БАНДЕРІВЦЕМ. ТАКЕ МОЖЕ БУТИ? НІ, НЕ МОЖЕ»

 

— У нас була інтелігентна родина. Мама працювала вчителькою, але виховувала мене у патріотичному, навіть сказав би, націоналістичному дусі. Я чітко знав ще при Союзі, що є жовто-блакитний прапор, а не червоний, справжній герб — тризуб, а не серп і молот. Пам’ятаю випадок ще з дитинства. У травні 1991 року, коли ще не розвалився Радянський Союз у нас у школі проходив останній дзвоник, і я на себе начепив значок у формі жовто-блакитного прапора, який до того купив у кіоску. Мене побачили, відразу повели до директора, до завуча, говорили на мене «бандера», «фашист». А вже в серпні у Москві стався путч, й Україна отримала незалежність, і вже першого вересня було багато людей у вишиванках, до мене говорили «Молодець!». А я їм кажу: «Так ви ж мене водили за вухо до директора і називали «фашистом». Це був клас четвертий чи п’ятий. Я ще був дитиною, мені було років 12, але вже тоді мені стало зрозуміло, що з цим народом щось не так. За три місяці комуніст став бандерівцем. Таке може бути? Ні, не може.

— Ви воювали у складі добровольчого батальйону «Правий сектор». Як ви потрапили в цей батальйон і з чого, власне, для вас розпочалася війна?

— Не лише я, а й уся моя група потрапила туди зовсім випадково. З початком бойових дій я хотів іти в Національну гвардію. Мене відмовляли, бо говорили, що там буде «м’ясо». Це був квітень 2014 року. Один хороший знайомий мені сказав: «Рома, якщо хочеш воювати — почекай. Бо кинуть «на убій», і вас просто не буде». Я подумав і сказав: «Добре. А які пропозиції?» Ще не було виборів Президента, він до мене подзвонив і сказав, що якщо я готовий, щоб одягав уніформу і під’їжджав на базу. Я приїхав. Там були такі самі, як я, добровольці різного віку.

Ми там були два дні і мене здивувало, що один день ми писали різні психологічні тести та тести на визначення рівня інтелекту. І через ці тести дуже багато відсіялося — близько третини всіх добровольців. Було видно, що людина фізично здорова, але все одно відсіялася. Цей тест перевіряє схильність людини реагувати на вбивство, схильність до зради, поведінку в полоні. Наступного дня був тест фізичний. Чому набирали нових людей? Бо не довіряли своїм. Виявилося, що серед своїх було багато зрадників. Хоча, звичайно, було багато і патріотів.

Такі групи, де був і я, захищали Савур-Могилу. Біля неї наші бійці потрапили в оточення, але звідти вийшли, а з Іловайська вийшли не всі.

Потім восени нам сказали їхати додому, мовляв, ми тут більше не треба. І ми почали шукати, куди нам пристати. Пропонували до «Айдару», але він тоді мені не надто подобався, бо в них були дуже великі втрати. До того ж «Айдар» часто підставляли, бо багато айдарівців вийшло саме із Майдану.

Особисто в мене були знайомі у «Правому секторі», з якими я дружив, і які ще до війни займалися військовими реконструкціями. Один мій знайомий запитав мене, де я зараз. Ми з ним переговорили. Нам сказали, щоб ми обов’язково підпорядковувалися безпосередньо штабу. Так я опинився у «Правому секторі». Ми виконували фактично ті ж завдання, що й раніше. У нас були виходи за «нуль», тобто на ворожу територію. Загалом, було багато різних ситуацій.

 

«ІСТОРИЧНО ЛУГАНЩИНА — ЦЕ СЛОБОЖАНЩИНА, ЦЕ РЕАЛЬНО УКРАЇНА. ДОНЕЧЧИНА, НА ВІДМІНУ ВІД ЛУГАНЩИНИ, НА МОЮ ДУМКУ, ІДЕОЛОГІЧНО ПРОПАЩА»

 

— В усіх, хто перебував на Донбасі, я увесь час ставлю питання, яке мене дуже цікавить. Які настрої зараз у місцевого населення, яке там проживає? Як вони змінилися, порівняно з 2014 роком?

— Я можу говорити лише про 2015 рік. Які там сьогодні настрої, сказати не можу. Як на мене, Донеччина відрізняється від Луганщини. На Луганщині дуже багато українських сіл. Заходиш в село — всі розмовляють українською. Сепаратистів там немає — місцеві їх просто повиганяли. А поряд через два кілометри — російське. Там стоять і козаки, і російська армія. Історично Луганщина — це Слобожанщина, це — реально Україна, хоча і знаходиться ближче до Росії.  На Донеччині, принаймні, там де я був, місцеві мешканці були настроєні по відношенню до нас вороже. Наш командир говорив, тут, як в Афганістані, — своїх немає. Вони радіють смертям українських воїнів, радіють Іловайську. Є там насправді й адекватні люди, але їх вираховують і вбивають свої ж. Донеччина, на відміну від Луганщини, на мою думку, ідеологічно пропаща.

Можливо, молоде покоління інше?

— Розкажу випадок. Ми були в одному з міст Донецької області, яке було під окупацією і, відповідно, мусили переодягнутися у форму донських козаків. Я та ще один товариш стояли біля магазину. Ідуть хлопець років 12 і бабуся разом з ним. Мене хлопець запитав: «Дядя, сколько ты укропов убил?» Бабуся ж у цей час пішла в магазин. Я відповів, що вісім. Він сказав: «Мало. Надо більше». Хлопець почав говорити, що всіх «укропов» треба вбивати. Бабуся вийшла до нас з магазину дала нам ковбасу, воду, сказала «Спасибо, защитники. Вон какие богатыри». Вони попрощалися з нами, а ти стоїш і думаєш: якщо Україна туди повернеться (а рано чи пізно це станеться), що буде з ними? Їх там не двоє, їх там таких дуже багато. Бабусі вже за 70, вона вже прожила своє життя. А це ж діти. Фактично це покоління втрачене, я не знаю, що з ними робити.

Можу розповісти й інший випадок. Коли ми зайшли в один з населених пунктів Донеччини, люди порізали всю домашню птицю і поховатися. До нас підійшов один дідусь (напевно, найсміливіший з усіх) і запитав, чи ми українська армія. Ми відповіли: «Так». Він продовжив: «А чому ж немає українських прапорів (він мав на увазі жовто-блакитні, а в нас були червоно-чорні прапори). Козаки, які нас захищали, говорили, що сюди зайдуть фашисти». «А ми й прийшли», — відповіли ми. Він перелякався, аж побілів. Ми запитали, куди поділися кури, гуси. Він же сказав, що козаки говорили, що ми порубаємо всю домашню птицю і зґвалтуємо жінок. Тому курей, гусей, індиків порубали і віддали козакам.  Думали, що сюди прийдуть фашисти, а виявилося, що прийшли нормальні хлопці. Ось вам і відношення. Там дивляться російське та сепаратистське телебачення. Навіть на підконтрольній території вмикаєш телевізор, а там іде «Оплот-ТВ».

 

«ДЕРЖАВА РЕАБІЛІТАЦІЄЮ БІЙЦІВ НЕ ЗАЙМАЄТЬСЯ, НАРОДУ ВСЕ ОДНО, ВІН, У СВОЇЙ БІЛЬШОСТІ, БАЙДУЖИЙ, ЙОГО НЕ ЦІКАВИТЬ ВІЙНА. ВСЕ ПАДАЄ НА ШИРОКІ ПЛЕЧІ ВОЛОНТЕРІВ»

 

Чи нормально, на вашу думку, проходить реабілітація, в тому числі й психологічна, бійців, які повернулися із зони бойових дій? Можливо, я дещо перебільшую, але чи не ризикуємо ми отримати «втрачене покоління», яке не зможе повністю пристосуватися до мирного життя?

— Справа в тому, що, незалежно від того, де ти служив, від освіти, життєвих поглядів, для бійця, який був на війні, ти — брат, як і він для тебе. Це вже своєрідна каста, ми всі свої.

Щодо реабілітації, маю глибоке переконання, що цим має займатися держава. Велику роль відіграє громадянське суспільство. Бійці зробили свою роботу, побували на війні, слава Богу, повернулися. Людям, які не були на війні, в силу різних обставин, я дав би рекомендацію просто не чіпати тих, хто воював, не ставити їм дурних запитань типу «За що ти воював?». За тебе ж воювали, ти ж ніде не був. Мене раз на ринку запитав один чоловік-сепаратист: «Що ти відчував, коли вбивав дітей Донбасу?» 

На превеликий жаль, наша держава зовсім не займається реабілітацією воїнів. Фактично ця біда йде ще від часів Радянського Союзу. Після Афганістану всі забули про вояків, які там воювали, так і тепер, хоча зараз ситуація все ж трохи краща, але надто не змінилася. Все спирається на плечі волонтерів.

Чи можуть колишні бійці замкнутися в собі? Можуть. Таке вже зараз відбувається, бо людина воювала, бачила смерть своїх побратимів, бачила таке, що не дай Бог побачити. А та людина, яка ніде не була, просто нічого не розуміє. Відповідно, з нею бійці будуть спілкуватися або холодно, або крізь зуби. У силу виховання є люди більш закриті та відкриті. Є такі, що почали пити, навіть займатися незаконною діяльністю. Траплялися навіть випадки самогубства. Є такі, що намагаються якось відкрити себе — пишуть статті, ведуть активне громадське життя. Якщо коротко, то все йде, як має йти. Держава реабілітацією бійців не займається, народу все одно, він, у своїй більшості, байдужий, його не цікавить війна. Все падає на широкі плечі волонтерів, яких у нас не надто багато.

 

«ОСНОВНА ПРОБЛЕМА УКРАЇНЦІВ — ЇМ ВАЖКО ВІДІРВАТИСЯ ВІД ДИВАНУ. ПРОСТІШЕ СІСТИ НА ДИВАН І ГОВОРИТИ З ТЕЛЕВІЗОРОМ»

 

У своїй лекції, нещодавно прочитаної в Чернівцях, історик Ярослав Грицак так охарактеризував сучасне покоління: «Воно не здатне на постійну довготривалу дію. Горизонтальна енергія — величезна: ці люди можуть вийти на Майдан, зробити флешмоб, ефективно поволонтерити, чи втілити інші швидкі, яскраві та красиві дії. Але всі ці дії одноразові. А от, щоб довго і наполегливо — ні. Це властивість їхнього життя «від айфону до айфону»: заробив, звільнився, відпочив, кудись поїхав, влаштувався на іншу роботу». Чому я навів цю цитату? На вашу думку, чи не є це однією з причин того, що в Україні навіть після Майдану, анексії Криму, війни на Сході майже нічого не змінюється? Майдан, можливо, дещо похитнув кланово-олігархічну форму правління, яка фактично діє майже з початку Незалежності, але так і не зміг її зруйнувати, надалі продовжує процвітати корупція, а реформи у своїй більшості не вдаються.

— Я погоджуюся з цією цитатою. В українців є багато позитивних рис. Одну із них я побачив на війні: якщо їм добряче залити сала за шкіру, вони так воюють, що позаздрив би кожен. Але він повоює дві години і два дні відпочиває. Тут швидше питання менталітету: він — «напівcовковий», «напівукраїнський», «напівневідомоякий». І тут ключове — «моя хата скраю». Плюс природне лінивство. На два-три кроки є енергія. На більше — немає. Робити ніхто нічого не хоче. Але всі на щось сподіваються, особливо, молодь. Вона, мені здається, взагалі байдужа до всього. У нас звикли вважати, що все повинен вирішувати керівник зверху. Є, звичайно, і дуже гарна молодь, прогресивна, активна, інтелектуальна. Але цей відсоток дуже малий. Я суджу по добровольцях, які пішли на війну. На 40 мільйонів населення їх дуже мало. Взяти, той же Майдан. На ньому були тисячі, але ж не мільйони.

Основна проблема українців — їм важко відірватися від дивану. Простіше сісти на диван і говорити з телевізором. При цьому ця людина знає все на світі: як воювати, як волонтерити, як вивести українську економіку з кризи, знає все про Майдан, хто кому за що платив. Але далі телевізора ця людина не відходить. І таких дуже багато. Думаю, коли таких людей стане менше, й коли патріотизм буде не лише на словах, наявністю у шафі вишиванок, прапорів, а лише реальними справами, тоді дійсно в Україні буде шанс стати Україною в повному розумінні. Багато говорять про європейські цінності. Я недавно був у Польщі, Німеччині. Там рівень життя дуже високий. Але разом з тим, що таке європейські цінності? Вважаю, що, в першу чергу, українцям треба стати українцями, а вже потім європейцями. Якщо людина не поважає своєї мови, культури, історії, зрештою, своїх воїнів, які за нього борються, тоді навіщо та європейськість? Ставши європейцем, і забувши своє коріння, всі ці «досягнення» нівелюються моментально. Бо саме в народі набуваємо українства — в його мові, культурі, традиціях. Україна — це кожен з нас.

Рівень життя дійсно низький, багато хочуть виїхати. У цьому є логіка і засуджувати нікого не хочу. Але, з іншого боку, є люди, які абсолютно нічого не роблять, щоб щось змінити. Пожалілися, сіли біля телевізора і дивляться його далі. Або вийшли на флешмоб у вишиванках. Однак далі флешмобу справа не йде. Чи вкрутила лампочку в під’їзді ця людина, чи прибрала за своєю собакою? З цього і починається Україна, а вже потім Європа. Коли ми почнемо поважати, в першу чергу, себе, тоді і станемо українцями та європейцями. Бо європейці поважають свою культуру, мову, походження. Вони дуже пишаються цим.

Іще порадив би українцям думати. Бо сучасні війни ведуться не лише на полі бою, а й у інформаційному просторі. На превеликий жаль, Російська Федерація значно виграє в нас інформаційну війну. Це треба визнати. Про це свідчить і наявність агітаторів, які відверто агітують за Путіна, і людей, які на ринку звинувачують у вбивствах людей Донбасу українських «каратєлєй». Це свідчить про те, що своє інформаційне поле в Україні відсутнє. Зараз є дуже багато альтернативних джерел інформації, а є люди, які свідомо шукають антиукраїнський контент, бо їм це подобається. Навіть за часів Союзу люди намагалися шукати альтернативу. Зараз багато альтернативних джерел, але люди ними не користуються. І поки ми не переможемо в інформаційному просторі, не переможемо і на війні, бо вона ведеться і за свідомість українців. Приклад з історії — битва при Ватерлоо. Битва, яка закінчилася нічиєю. Але завдяки тому, що англійська преса гарно спрацювала, до сьогодні всі знають, що в цій битві Наполеон зазнав поразки. Це ХІХ століття. А уявіть, що зараз.

Насамкінець, що б ви побажали нашим воїнам та суспільству на День захисника України?

— Воїнам бажаю повернутися додому живими і здоровими, козацького здоров’я, щоб вдома було все добре, поки вони на війні, щоб ніхто не хворів, щоб був надійний тил. А суспільству бажаю нарешті почати жити в Україні. Нехай почнуть нарешті поважати українську історію, культуру, мову. І не через носіння вишиванки та співання українських пісень, а через реальні справи, через просвітницьку роботу, або хоча б елементарно прибирати біля себе. Бо Україна починається з кожного з нас.

Володимир Петренко

Слідкуйте за оновленнями на наших сторінках у Фейсбуці, Вконтакті, Однокласниках та Твіттері, а також підписуйтесь на наші канали у Youtube та в Telegram.

Читайте також:

Коментарі

Загрузка...

Свіжі коментарі

Події у світі

У РАДОМИШЛЬСЬКОМУ РАЙОНІ ПІД КОЛЕСА МОПЕДА ПОТРАПИ...
Дорожньо-транспортна пригода сталась 14 листопада близько 19.20 на 119 км автодороги Овруч-Малин-Кочерів, поблизу с. Мала Рача Радомишльського...
9 ГРУДНЯ У РАДОМИШЛІ ВІДБУДЕТЬСЯ КОНЦЕРТ ДО ДНЯ ГІ...
9 грудня 2017 року о 14:00, у приміщенні Радомишльського будинку культури відбудеться Святковий концерт “Дню Гітариста та гітарної музики”,...
АКЦІЯ «ЗАПОБІГТИ, ВРЯТУВАТИ, ДОПОМОГТИ» В САНАТОРН...
15 листопада в м.Радомишль на території Радомишльської загальноосвітньогї санаторної школи-інтернат рятувальники провели акцію «Запобігти....
Інспектори Радомишльського відділення поліції пере...
  Перевіряти готовність пасажирського транспорту до експлуатації у зимовий період поліція буде впродовж місяця. Комплекс профілактичних заходів «...
КЛІЄНТИ ПРОБАЦІЇ ВІДВІДАЛИ РАЙОННИЙ ЦЕНТР ЗАЙНЯТОС...
  Начальником Радомишльського районного відділу з питань пробації підполковником внутрішньої служби Нестерчук Тетяною Валентинівною 13.11.2017...