Малин Інформ

Тетяна Єсипенко: «Найбільше обурює стереотип, де слово «інтернат» — це ніби клеймо на дитині»

Тетяна Іванівна Єсипенко — директор Вишевицької спеціальної школи-інтернату, котра майже 40 років працює на педагогічній ниві та 19 років очолює заклад. Нині тут навчається 92 дитини, з них семеро — сироти, які мають опікунів.

Є всесвітньовідомі постаті, про яких знає і говорить увесь світ. А є маловідомі, але які сумлінно виконують свою, часто нелегку роботу, й без зайвих слів і пафосу допомагають іншим. Серед таких і Тетяна Єсипенко, директор Вишевицької спеціальної загальноосвітньої школи-інтернату.

У день візиту до спецшколи-інтернату дітей у закладі не було — роз’їхалися на канікули. На подвір’ї перше, що кинулося в очі, — музей та каплиця. Музей фактично створили самі діти й вихователі, а каплицю самотужки побудував один із співробітників закладу. Кабінет директора був завішений вишитими картинами. Пані Тетяна розповідає, що всі роботи зроблені вихованцями закладу, і оповідає історію Сергія, який вишив одну із них.

— Його мати майже безхатько, старший брат також вибрав схожу дорогу, — розповідає Тетяна Іванівна. — Я навіть не можу передати, наскільки Сергій був агресивним: у молодших класах міг просто когось вдарити, у старших теж мав бурхливу поведінку. Ми не могли підібрати ключик до його душі. Та одного разу класний керівник мовила до нього: «Сергію, думаю, щоб ти менше нервувався, принесу тобі нитки — бери й потроху вишивай, будеш заспокоюватися». Після цього хлопець зовсім змінився. Він дуже багато вишивав, завершив чимало картин. А якось до нас приїжджали волонтери з Києва, і серед них віруюча жінка, яка виявила бажання допомагати хлопцеві. Після випуску допомогла зробити паспорт, взяла жити до себе в Київ, де він закінчив будівельне училище. Зараз Сергій часто приїжджає в гості. Хлопець знайшов себе в житті, і ми дуже раді за нього.

Подібних прикладів багато. Є вислів, що гени пальцем не придушиш: якщо батько п’яниця, то й син буде таким. Не погоджуюся із цим. Якщо дитину направити в потрібне русло і бути з нею поруч, щоб вона могла  поділитися переживаннями, попросити поради — тоді вона нормально влаштує своє життя.

Дуже приємно, що діти продовжують підтримувати із нами зв’язок. Увечері ніколи не лягаю спати, поки не прочитаю, що мені пишуть у соцмережах випускники. Розпитують, як проходить у школі життя, я ж цікавлюся їхніми справами.

— Тетяно Іванівно, — запитую на початку розмови, — чи відбудуться в інтернаті якісь зміни у зв’язку з впровадженням реформи інклюзивної освіти?

— Зараз хочуть зменшити роль інтернатів, щоб діти навчалися вдома або в закладах сімейного типу, — каже пані Тетяна. — Але такі школи-інтернати, як наша, для дітей із особливими потребами, впевнена, не закриватимуть, адже в сільських школах часто немає потрібних спеціалістів. У нас же, в основному, всі дефектологи.

— Які діти навчаються у спецшколі?

— З основним діагнозом «легка форма розумової відсталості». До нас приходять діти, які не читають, не пишуть, але вони навчаються за полегшеною програмою і вже за півроку починають освоювати ці знання. Але поряд з основним діагнозом ідуть також супутні. Дуже багато дітей із вадами мовлення. На сьогодні велика проблема з дітьми-аутистами: у ранній діагностиці важко визначити — аутизм це, чи розумова затримка. Але якщо батьки мають бажання, щоб дитину навчили, результат завжди є.

— З якими викликами ви зіткнулися, ставши директором інтернату?

— У 1999 році заклад хотіли ліквідувати, було вже розпорядження голови ОДА про закриття, і навіть матеріальну базу, яка накопичувалася роками, роздали по інших інтернатах. Однак влітку того ж року ініціативна група закладу з листом від колективу була в комітеті з питань науки й освіти Верховної Ради, де розглядалося це питання. Нам дали відповідь, що в сільській місцевості не можна навіть перепрофілювати подібні заклади. Про ліквідацію ж мова не йшла. У червні нас попередили про закриття, але потім перевели на капітальний ремонт, який тривав три роки. Знову двері закладу відкрилися у березні 2002 року. Спочатку набрали 48 дітей і поступово почали розширюватися.

— Невже, зовсім не було підтримки?

— Не можу сказати, що на моєму педагогічному шляху траплялися погані люди, всі відносилися з розумінням. У матеріальному плані було важко, поки не налагодилося фінансування.  У перші роки з дому носили речі, бо не було можливості їх купити. Але діти ніколи в нас не були голодні — держава завжди забезпечувала харчуванням. З роками почала накопичуватися і матеріальна база.

— Важко було зібрати команду педагогів?

— На момент мого призначення, колектив уже був повністю сформований. На той час у нас трудилося 72 працівники. Наш колектив — чудовий, байдужих у ньому немає. Адже тут не може працювати людина, яка не любить дітей. У нас ніхто не звертається до учнів зверхньо або зневажливо. Говорити з кожним потрібно з повагою — діти це дуже відчувають! Ми не стоїмо над ними, а стоїмо поряд. Коли йду на роботу, діти один поперед одного кричать: «Тетяно Іванівно, як ваші справи?» — наші вихованці відчувають турботу.

— З якими проблемами й викликами ви стикаєтеся сьогодні?

— Великих наразі немає, дрібні стараємося вирішувати по мірі появи. Слідкуємо за безпекою дітей, бо це найголовніше. Якщо не вистачає фінансування, звертаємося до волонтерів. І ніхто нам не відмовляє: благодійники їздять по черзі, немає таких людей, щоб один раз приїхали і більше не поверталися.

— На сайті школи зазначено, що основний акцент у вашому закладі ставиться на трудове навчання.

— Дітям, які закінчують спецшколу, ми даємо допрофільне навчання, але воно настільки професійне, що наших випускників залюбки беруть у профтехліцеї. Так, для дівчат у закладі налагоджена швейна справа: костюми для різноманітних заходів, випускні сукні шиємо своїми руками. Хлопці займаються столярною справою, торік ми ввели у програму ще й будівельну — наші діти можуть виконувати косметичний ремонт, штукатурити, класти кладку, плитку тощо. Є діти, які не можуть працювати через стан здоров’я: вони навчаються дев’ять років і потім перебувають на утриманні.

— Чи складно знайти підхід до дітей із особливими потребами?

— До кожної дитини потрібно відноситися з повагою і любов’ю. Є вихованці з різних сімей, але у більшості з них цілком нормальні молоді батьки.

Багато наших дітей, як барометри, — вони все дуже тонко відчувають. Однак вчителі знаходять з ними спільну мову. Вони знають кожного учня, як його заспокоїти. Якщо в класі 12 дітей, то він ділиться на три групи: діти, які навчаються випереджувально, які навчаються за програмою школи, та слабші діти, для яких складається індивідуальна полегшена програма. Початкові класи діляться на дві зони: навчання і відпочинку. Дитина знає, якщо на уроці їй важко працювати, вона може піти в іншу зону й погратися або ж відпочити. Через певний час до неї повертається працездатність, і вона продовжує працювати далі. Ми не дотримуємося режимних правил, маємо індивідуальний і диференційований підхід до кожної дитини.

Учні також можуть поставити вчителю будь-яке запитання, можуть зробити зауваження. Ми їх привчаємо вільно висловлювати свої думки.

— Існує думка, що діти з інтернатів виходять непристосованими до життя. Яке майбутнє чекає на вихованців після інтернату?

— Мене найбільше обурює стереотип, де слово «інтернат» — це ніби клеймо на дитині. Вихованці, які виходять із нашого закладу, повністю соціалізовані й живуть повноцінним життям: діти здобувають профосвіту, вони працюють, одружуються, створюють чудові сім’ї.

— Розкажіть про історію каплиці й музею, які я помітив на подвір’ї інтернату?

— Будівля, в якій тепер розташований музей, раніше була складом, та я взяла за мету разом з учнями перетворити його на музей «Поліська садиба», щоб діти бачили, що це результат їхньої праці. Ми п’ять років працювали над проектом «Що знати і вміти — за плечима не носити». Діти ходили із вчителями до народних майстрів, вивчали їхні ремесла. Окрім того, що розширювали кругозір дітей та здобували цікаві знання, ще й збирали експонати для музею.

Так само і з каплицею. Побачила подібну в міні-музеї у бердичівській школі-інтернаті. «Нам потрібно зробити міні-каплицю, щоб діти бачили, як вона виглядає», — поділилася думками із нашим майстром від Бога — Леонідом Михайловичем. Він ідеєю загорівся, і в нас з’явилася повноцінна каплиця.

— У вас майже чотири десятки років педагогічного стажу і, думаю, за цей час ви виробили власне бачення роботи з дітьми, педагогічне кредо.

— Повторюся, що все ж діти — це величезний простір для педагогічної роботи. Моє кредо: завжди бути поряд, щоб я могла ніби випередити ті дії, які хоче зробити дитина. Для мене головне — повага і любов до кожного з наших вихованців, я ніколи в житті не могла принизити дитину, що вона не така, як інші. Вона ж не винна в тому, що особлива. Мені здається навпаки — їй варто більше дати любові, терпіння, бути порядним по відношенню до неї, щоб ця дитина відчула себе потрібною.

— Що цим дітям не потрібно? Можливо, не давати всього, чого вони хочуть?

— Якщо звикають до того, що їм все дають, починають ставитися до всього по-споживацьки. Їм треба давати любов, повагу, але в міру, щоб вони знали і свої права, і обов’язки. Ми їх привчаємо до самообслуговування, щоб самі прибирали в кімнатах, серйозно ставилися до завдань, які доручаємо. Якщо дитина щось не виконала, то потрібно змусити її це зробити, але не в наказовому порядку, а аргументувати — чому й для чого, і тоді вони слухаються.

— Чи бачите ви зміни у ставленні соціуму до цих дітей в позитивний бік?

— Мені здається, думка людей змінюється. Я і сама це помічаю. Раніше діти більше боялися інших, були замкнутими. Зараз вони фактично домашні. Навіть зовні майже не відрізняються від звичайних. Вони мають бажання жити добре і у них усе виходить. Немає такого, щоб хтось їх принижував як «інтернатівських».

Вважається, що інтернати — це закриті заклади, але тут, у Вишевичах, наших дітей дуже люблять, ми беремо участь в усіх заходах, які проходять у селі, так само й місцеві мешканці залюбки приходять на наші заходи. Дуже вдячні людям за розуміння й таку увагу до наших закладу, роботи, вихованців!

Розмовляв Володимир ПЕТРЕНКО.

Читайте також:

Коментарі

Активний Малинчанин

Ініціативи

Загрузка...